Туристично-краєзнавчий маршрут Золочів - Сасів - Колтів - Верхобуж

Більшість наших краян побували у краєзнавчій подорожі за маршрутом Золочів - Сасів - Колтів - Верхобуж. Чим приваблює туристів та чим цікава така мандрівка? Отож, маршрут пролягає Золочів - Сасів - Колтів - Верхобуж з міста Золочева на північ і за 3,5 км уже знаходиться с. Єлиховичі, яке вперше згадується в 1447 році. В околиці села виявлене поселення початку залізної доби (VIII -VI ст. до Христа).

Подорожуючи далі на північ, то за 2 км, між Єлиховичами та наступним населеним пунктом с. Сасів, розташовано «дивні величезні тарілки», центр космічного зв'язку «Азимут». Він унікальний тим, що єдиний в Україні і служить для супутникового зв'язку з усіма точками земної кулі. Зрозуміло, що туристи мають змогу побачити і почути тут багато цікавого.

Далі по маршруту на північ потрапляємо в с. Сасів. Сасів засновано 1675 року руським воєводою, володарем Олеського замку, Іваном Даниловичем. Свою назву воно одержало від напису на гербі Даниловичів «САС». Король Зиґмунд III, затвердивши назву міста, надав йому магдебурзьке право та звільнив усіх від податків на чотири роки.

1675 року татари несподівано напали на Сасів, пограбували місто та вбили багато міщан, а решту взяли в полон. Дерев'яний замок зруйнували, і це місце названо "Городисько". Під такою назвою воно відоме дотепер. Згодом місто відбудовали, але року 1884 в селі виникла пожежа, яка впродовж години охопила поселення. Під час тієї пожежі згорів старий, дерев'яний Храм Преображення Господнього, дзвіниця, навіть дзвони стопилися, і згоріли всі парафіяльні будинки. З усіх пам'яток залишився дерев'яний храм Св.Миколая. Тепер його зараховано в категорію архітектурних пам'яток. Храм побудовано ще 1641 року на т. зв. Леваді над Бугом, а 1725 року його перенесено до центру містечка.

За давніми переказами, в храмі молився Богдан Хмельницький, йдучи з військом на Львів у 1648 році. А недалеко села Руда-Колтівська, росте старезна липа, яку називають Липою Хмельницького, Богдановою Липою.

Липа Богдана Хмельницького

Тієї далекої осені 1648 року гетьман Богдан Хмельницький із 100-тисячним військом при допомозі кримських татар (80 тисяч) поблизу Зборова зустрівся із 160-тисячним військом польського короля. За кілька днів мала розпочатися переможна для козаків Зборівська битва. Війська гетьмана отаборилися не лише на Тернопільщині, а на Золочівщині, а саме у Колтові, Хмелеві, Сасові. Об'їжджаючи свої загони, Богдан Хмельницький, за переказами, що передаються від покоління до покоління, відпочивав разом із своїми полковниками Богуном, Кривоносом, Нечаєм та іншими під великою липою при дорозі з Колтова на Сасів.

Липа, якій, судячи з усього, не менше чотириста років, незважаючи на усі випробування, живе дотепер.

Відтоді на цій околиці не раз виростав ліс. Його вирубували, та насаджували новий. Але липу дбайливі предки залишали, як велику історичну пам'ятку для нас і майбутніх поколінь. За нею доглядали, її оберігали, інакше вона не дожила б до наших часів.

Сосновий ліс щільною стіною притиснув липу до дороги, і лише над нею їй залишилось трохи вільного місця. Ала ненаситна омела покрила усю деревину і висмоктує з неї останні соки. Там, де відмерло старе гілля, утворились дуплисті загнивання.

Інколи, їдучи дорогою, бачиш, що липа, простягаючи свої поодинокі гілля над дорогою, наче просить: „Люди добрі, змилуйтеся наді мною, допоможіть залишитися на пам'ять нащадкам вашим".

А сам думаєш: „Хіба даремно наші предки проливали свою кров, віддавали життя, ішли на смерть, щоб нині нічого не залишилось на спомин про них у нашій пам'яті?"

І як не вберегти те, що липа Богдана Хмельницького пам'ятає, лише вона одна чула і знає, та розказати нам не може.

Багато цікавого про липу можна дізнатися від дослідника рідного краю Дмитра Петровича Павліва. Ось про що розповів він нам: «Минулої осені знайшов я у лісі гарну молоденьку липку, викопав, привіз туди до липи Хмельницького і надумав посадити її поруч. Взяв лопатку і почав копати ямку під нову липку. Але раптом лопата скреготнула по чомусь твердому. Тут я відчув, що то не був камінь, а метал. І тут мною заволоділа страхітлива думка, а може то граната, міна чи бомба -- то може вибухнути. І у долі секунди я уже лежав на землі.

Лежу і думаю, коли воно вибухне. Не пам'ятаю, скільки пройшло часу. А земля була сира і холодна, і я досить промерз, а воно ніякої зміни. Тут встав, розсердився сам на себе. Уже нічого не садив. Взяв лопату, поклав у машину і поїхав на пасіку. Поки я порядкував у себе на пасіці, за цей час впав дощ. На зворотньому шляху я заїхав і глянув на те місце, то на купці розмитого піску лежала іржава підкова. Взяв я її, як пам'ятку про недавній страх. І про підкову і про все, що тоді трапилось, з часом забув.

Аж ось недавно у газеті "Високий Замок" я прочитав статтю журналіста Андрія Діденка, яка називалась "Розгубив той кінь підкови". Там згадується, що козаки та великі вельможі підкови для своїх коней виготовляли інкрустовані дорогоцінними металами -особливо сріблом. Бо колись срібло було дорожче золота і вважалось священним металом. Козаки та козацькі полковники ку­вали своїх коней підковами, інкрустованими сріблом, на щастя. Де­тальний і уважний огляд знайденої підкови встановив, що підкова ця інкрустована срібною штолею. Підкова була невеликих розмірів, що стверджує, належність її коневі верхової їзди. По всій ймовірності, що ця підкова і належить до козацького війська. Хоча тими шляхами разом з військом Богдана Хмельницького йшли і татари. Але татарські степові коні ніколи не були підковані. Татари їздили на "босих" конях. Думка про те, чи могла то бути підкова якогось вельможного пана - відпадає, бо тими шляхами такі вельможі не їздили, а якщо і бували, то їздовий за таку загублену підкову платив головою. То перед кожним виїздом «форналь», як тоді називали панських їздових, ретельно оглядав кінські копита, щоб не по­платились головою. Кожен козацький курінь мав свого власного ко­валя. Ті ковалі на відкованій кінській підкові ставили свою іменну мітку, так званий гриф. Такий гриф був гордістю коваля і тому виконувався з особливою якістю. Викувати підкову та підкувати козацького коня було на рівні, як і викувати добру шаблю. Але дивує інше, що на цьому місці з часу козацьких походів не раз садили і вирубували нові ліси, а й може не перекопували землю? Як до наших часів збереглася така знахідка? А може то певний чудесний знак нагадування, щоби ми не забували тих, хто для нас волю здобував!?».

Підкова часів національно-визвольної війни Українського народу

Є ще люди, які пам'ятають і шанують це місце, де Богданова Липа росте. Дбайливо обгороджена, впорядкована.

Липа кожного року, як і сотні літ назад щораз зацвітає. Біля неї розчищено площадку, облаштовано лавочки. Незабаром буде споруджено відпочинкову зону та козацьку капличку.

Липа Богдана Хмельницького стане місцем загального відвідування, служитиме великій справі патріотичного виховання.

Якщо іти по дорозі із Сасова на схід, то обов'язково потрапимо у с. Колтів. Перша письмова згадка про Колтів відноситься до 1467 року. В околиці села збереглося Давньоруське городище XI-XIII ст.

На Колтівських землях є багато місць, мало знаних або зовсім забутих. Про одне із них згадується у книзі «Прошле і забуті пам'ятники», яка вийшла у 1922 році під редакцією Олександра Чуковського. Книга видана Тернопільською повітовою народною ор­ганізацією. У цій книзі - 360 сторінок, із них - 60 ілюстрованих. Стародавні будівлі, дерев'яні храми, замки... У книзі згадується і про Колтівський панський маєток, що належав князям Сап'єгам. Палац з парком, господарськими будівлями, каплиця з гробницею, де поховані члени панської сім'ї, знаходяться у селі Колтів. На тому місці нині є адмінбудинок. На захід від маєтку було посаджено ліс, що носить назву "Романів Гай".

Саме тут і знаходився панський палац. А поруч, за якусь сотню метрів, на горбочку, знаходився ще один будинок, який з'єднувався з палацом підземним переходом. Гай було обнесено високою металевою сіткою, за якою водилися зайці, козулі, лані, лосі та інші звірі. Управителем панськими маєтками Сап'егів на галицьких теренах був пан Марковський, а господарство Колтівського маєтку вів пан Микитович.

Старожил Колтова Еміль Козубай ще пам'ятає дітей того Микитовича: сина Олега та доньок Зосю і Мілю. Добродій Козубай розповідав, що перед Польською війною ця родина виїхала на Захід. Підтвердив ці відомості і старенький дідусь. Він розповідав, що разом з родиною Микитовичів довгий час жив дуже старенький монах. Він помер ще до війни і був похований у тому ж гаю. Могила його не збереглася. Але та місцевість випромінює якусь чудодійну силу. До того, хто там побуває, прибуває якась невидима енергія, приходять нові сили та спокій. Цей феномен вартувало б дослідити, і якщо він підтвердиться, то треба було б його використати з користю для людей.

Далі туристсько-краєзнавчий маршрут пролягає у північно-східному напрямку до с. Верхобуж. Саме тут із багатьох джерел бере початок ріка Західний Буг. Місце витоку дбайливо доглянуте, обгороджене і приваблює багатьох мандрівників.

Подорожуючи можна дізнатися і про особливий дуб, що росте в Золочівському краї. «...Коли їхати дорогою із Сасова на Колтів, Кругів, то з лівого боку височіє дуже старезний дуб. Його конарі розімкнулися угору, наче розкинуті руки, а стовбура не обіймуть і декілька чоловік, здалеку здається, що це - груди якогось казкового велетня. Повідають, що колись давно біля цього дуба відбувалися якісь дива. Бувало, віз із снопами, чи сіном, перевертався на рівній дорозі, або без всякої на те причини -полохалися коні.

Козацький дуб

А перекази, які надійшли до нас із сивої давнини, засвідчують, що в часи Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття, козаки котрі полягли у цих боях, були поховані саме тут. Їхні побратими насипали високу могилу, посадили на ній молодого дубка. Від плину часу могила всілася, лише дуб залишився. Можливо, що це козацькі душі виходили з-під дуба, щоб погарцювати та нагадати про себе...